В кожного з нас є місця сили. Це місця, де наповняєшся силою і енергією щоб рухатись вперед.

Для когось це сцена і оплески вдячних глядачів. Для когось – величні Карпати. Коли лежиш горілиць на запашній траві і чуєш як шумлять сосни. Хтось наповнюється силою, їдучи в далеку дорогу за кермом автомобіля. Хтось – слухаючи шум моря і крики чайок.

А для когось найкраще місце сили – це місце на трибуні стадіону, на якому грає твій син. Комусь треба залізти з ногами в затишне крісло і взяти до рук вишивання.

Коли ти потрапляєш в місце своєї сили то виникає відчуття, що все в тебе в житті вдається, і все ти можеш. Ну, майже все. Принаймні добився багато чого і попереду ще багато-багато хорошого.

А тут місце немочі.

Тут хвороби і біль. Інвалідні візки і розгублені погляди. Сірість однакових сіро-синіх сорочок та сірих штанів. Руки, що трясуться. Ноги, що не слухають. Розум, що ніколи не був світлим або вже давно не світлий. І запах сечі…

Місце страху.

Тут з холодним жахом починаєш розуміти що все, що ти робиш, до чого прагнеш, про що мрієш – може бути перекреслене. Одинокою старістю, важкою фізичною неміччю, психічною хворобою чи жорсткою алкозалежністю. Адже ніхто не застрахований. «Не зарікайся» – кажуть мудрі люди.

Жінка одна каже: «Я одинока. Ніхто до мене сюди не приходить. Лише Господь Бог приходить» – і липкий страх по спині, і одразу кидає в піт.

Місце сумнівів.

Чи варто було взагалі сюди їхати? Чи не краще посидіти вдома під теплою ковдрою?

Але коли в холі інтернату збирається все більше і більше людей на літургію і до причастя – ти розумієш, що тут дуже чекали священника. А їхати йому одному сюди це надто важка ноша навіть для такого священика як отець Віталій.

Коли на вході в одне з відділень психлікарні нас зустрічає жінка і біжить наверх по сходам зі словами: «Я ж казала що вони приїдуть! Вони завжди колядують на Водохреще!» – ти вже знаєш що варто.

Коли люди в інтернаті питають чи можна просто так брати мандарини і радіють від того, що вони не пораховані по штучкам, а можна взяти собі і дві, і три, і навіть в кишеню покласти – ти знаєш що варто.

Коли більше тридцяти чоловічих голосів в найбільшому відділенні психлікарні співають «Добрий вечір тобі, пане господарю!» і старі стіни ніби розходяться, і таке враження що стеля стає вищою – ти знаєш відповідь.

Коли чоловіки сміються як діти, спостерігаючи за вертепом, – варто. Коли старенький дідусь сидить в куточку, а потім вистукує милицею в такт смішної колядки про бабушку і зайчика – варто.

Місце віри.

Тут ти дуже чітко розумієш, що все твоє життя в Його руках. Тут ти молишся: «Боже, не допусти». І тут же думаєш: «Я ж молилась – хай на все буде воля Твоя». «Боже, хай буде воля Твоя. Але якщо це можливо – не допусти. Пробач мою неміч і страх. Не допусти».

Місце вдячності.

Коли люди отримують солодощі і подарунки – вони дякують і бажають здоров`я. Коли виходиш з цих стін і за тобою закриваються двері з залізними гратами – дякуєш Богу за те, що твій дім не тут, і твій розум з тобою, і ноги-руки слухають тебе.

Дякуємо всім, хто долучився до поїздок в Дубенський інтернат та Острозьку психлікарню і всім, хто допомагав з подарунками. Вибачте, якщо не згадаю кожного з вас. Дуже багато людей долучалося.

Дякую Вам, отець Віталій Поровчук за те, що даєте можливість долучатись до Вашого служіння.

Дякую Тарасу Рябчевському, Інні Ткач, Сергію Одарченку, Любові Одарченко, Корнію Демидюку, Валентині Кузнецовій, Євгену Платонову, Олесю Поліщуку, Людмилі Радчук, Сергію Варшику, Віталіні Варшик та Тамарі Варшик, дяді Володі за ваше служіння.

Дякую Олексію Хахльову, Тетяні Кравчук, Наташі Якубович, благодійному фонду «Хесед Ошер» Rivne Volunteer Community та Даші Єфіменко, Олі Шатіловій, Олександру з родиною та іншим благодійникам за солодощі, сухофрукти, булочки та теплі котлети, засоби особистої гігієни, підгузники, одяг, шкарпетки.

Дякую Lyudmyla Blagovysna, Ользі Євтушенко, Ірині Герасимчук, Ірині з сусіднього офісу та Юрію Яцюку за пакування сухофруктів та солодощів.