Наступне фото проекту благодійного фонду “Скарбниця Надії” “Я-переможець!”.
Це наша подяка людям, які допомагають дітям долати рак. Завдяки лікарям, медсестрам, донорам, жертводавцям, волонтерам ці неймовірні фото через кілька років після хіміотерапії стали реальністю.
Про фото цієї дівчинки запитувало найбільше волонтерів. Катруся Журик стала рідною для багатьох людей. Величезна кількість людейдопомагали вирвати дитину з лап хвороби.
Навіть крізь роки я можу згадати як я познайомилась з дівчинкою і її батьками. В палаті на ліжку сидить заплакана трирічна кульбабка з величезними темними очима. Так, саме кульбабка. В Катрусі було кучеряве жовтеньке волоссячко. Карі очі дівчинка взяла від брюнетки-мами, а світле волосся від блондина-тата. З дитиною в палаті молоденька мама на останніх місяцях вагітності і тато, якому на вигляд років 20. Мама плаче, а тато каже що буде лежати з дитиною в лікарні, бо дружині скоро народжувати. Думаю собі: “Тут старші люди не завжди витримують, а такий молодий хлопець швидко скине дитину на бабусю і поїде додому”.
За три тижні важкого лікування аналізи показують що стандартна хімія не допомагає, Катрусі призначають високодозовану хімію. Це вкрай важке лікування на межі людських можливостей. Тато Саша так само поруч з донькою.
Всі півтора роки надважкого лікування він був поруч. Мама часто приїздила в лікарню, але не могла надовго залишити меншу дівчинку. Тато був ніби продовженням дитини. Мене завжди дивував цей 23-річний чоловік. Приходиш в палату, Катя лежить на ліжку, а Саша ледь говорить, в нього обличчя сірого кольору і червоні очі. Катя каже “тату”, він повертається до доньки і посміхається! Де він знаходив сили? Я не знаю. Як він змушував себе виходити з малою на творчі заняття і там веселити всіх, вселяючи надію на краще? Відповідь на це питання я не знаходжу досі.
Також перед очима закарбувалась картина – Саша віддає Катрусю медсестрам в маніпуляційний кабінет, а сам присідає біля дверей кабінету і засинає посеред коридору онкогематології, спершись на стіну і поклавши голову на коліна. За кілька хвилин медсестра виносить дівчинку і каже що йому треба поїхати додому, відпочити. Чітка відповідь: “Ні, ми приїхали разом і поїдемо разом”.
Наприкінці лікування ситуація з легенями Каті була катастрофічною, дівчинка могла дихати лише з допомогою кисневого концентратора і їй потрібні були дороговартісні ліки від грибкового ураження – Кансидас. Мова йшла про шалені суми коштів. І батьки, і фонд постійно шукали гроші. Ми купували ліки на один день, потім ще на один, брали ліки в борг по одному флакону, але намагалися всіма силами не перервати лікування, втримати дорогоцінне покращення. А потім ліки зникли з аптек. Так буває коли реєстрація на препарат закінчилась, а нової реєстрації ще немає. Саша кожну вільну хвилину сидів на телефоні та шукав ліки. Знаходив їх по кілька флаконів в батьків інших онкохворих дітей, на чорниму ринку в перекупщиків, в російських аптеках, домовлявся про доставку, бігав зустрічати маршрутки та кур`єрів, залазив в борги, казав мені що вони напевно будуть змушений продавати квартиру, в якій живуть. Завдяки неймовірній кількості добрих людей обійшлося. Минулося. Катрусю вдалося витягнути. Вже після завершення лікування ми рахували що за останні місяці лікування дівчинки було витрачено не менше 500 тисяч гривень.
Приблизно через рік після закінчення лікування ми говорили з лікарем про те, що Катруся була однією з найважчих пацієнтів онкогематології, яка вижила. І лікар окремо наголосила на тому, що без участі тата витягнути цю дитину було неможливо. Я мрію колись розповісти про це вже дорослій Катерині.
Дякуємо всім, хто домоміг Каті подолати хворобу!
Дякуємо Євгенія Петровська за перші фото в лікарні.
Дякуємо фотографу Володимиру Гребіню!
Дякую Людмила Фасішевська за організацію зйомок в Вараші.
#фонд_Скарбниця_Надії
#РакНеВирок
#РакДурак