Артем встає зі столу, знімає рожеву шапку, дістає з рюкзака вантуз і одягає його на голову. Високий худорлявий хлопець у червоних штанах і теплому сірому светрі – лікарняний клоун. Він розповідає про свою роботу з важкохворими дітьми і дорослими студентам медичного коледжу. Пояснює, як перетворити клізму чи стетоскоп на частину гри і допомогти пацієнтам сприймати лікарню менш болісно.
Страх лікарні
День Юрія, Олени та Артема почався о четвертій ранку у Рівному. А вже через кілька годин вони вийшли із автобуса на столичному залізничному вокзалі і поїхали у Київський медичний коледж Гаврося.
У 2011 році Тарас Обоїста побачив у фейсбуці репост допису московського лікарняного клоуна і разом із Артемом Алєксєєвим, клоуном Тьомою, вирішили також спробувати. Обом хотілося змін у житті.
Починали як аніматори: імпровізували в палаті, вчилися швидко оцінювати атмосферу. Потім Тарас поїхав на тренінг у Москву, де лікарняна клоунада вже не була аж чимось надто новим, і привіз у Рівне цінні знання.
Вже вдома провів навчання для Артема і Корнія Демидюка. Так їх стало троє. За кілька місяців зробили заняття у Києві, потім у Харкові, Запоріжжі, Вінниці й Черкасах. Схожі школи періодично організовують досі.
Тепер у Рівному лікарняних клоунів понад двадцять, і їх чекають у 11 відділеннях обласної дитячої лікарні.
Завдяки рівненським клоунам волонтери з’явилися в інших обласних центрах країни. Свій колектив вони називають «Червоні носи».
«Найперше, що ми робимо біля палати, – запитуємо у пацієнтів, чи можна зайти», – розповідає Артем.
Він згадує, що сам із дитинства боїться лікарень, хоча тепер щотижня по кілька разів їх відвідує. Лікарняну клоунаду створили саме для того, щоб змінити ставлення хворих до медичного закладу, розважити їх і вислухати.
Важкохворим дітям, які проводять у лікарні по кілька місяців, а чи й років, клоуни допомагають відчувати дитинство. Так стетоскоп починає показувати думки, якщо прикласти його до голови, а вантуз стає шапкою для клоуна.
Після бесіди зі студентами рівненські клоуни мають трішки більш ніж годину, щоб із одного кінця міста дістатися до іншого – у госпіс однієї із київських лікарень.
Біля виходу з метро «Чернігівська» вже звичний ритуал – швиденько випити кави і налаштуватися на вдалий «вихід». Так клоуни називають свої візити до хворих.
Червоний і жовтий
У паліативному відділенні Клінічної міської лікарні № 2 клоунів уже чекають. Заходимо у службову роздягальню – тут кілька хвилин, щоб переодягнутися і ввійти в образ.
Сьогодні одна із головних ролей належить Юрієві Яцюку, клоунові Пончику, – невисокому чоловікові міцної статури. Він дістає із рюкзака жовту сорочку, великі черевики із яскравими вставками й накладний червоний ніс. Артем віддає Юрі свої жовті штани. Ще за мить на голові Пончика з’являється жовта шапка з антенками. Образ готовий.
Із ним на вихід іде Олена. Її колір – червоний. Вона одягає колготи і комбінезон. У Юри і Олени – червоні клоунські носи і повні кишені кульок. Протягом наступних двох годин вони перетворюватимуться на квіти і пуделі.
Уже у самому відділенні клоуни запитують у персоналу про палати, куди можна заходити. Так роблять завжди – надто важких хворих не турбують.
«Пробуйте у першу, третю, шосту, сьому, восьму…» – перераховує медсестра.
Але Юрій не може запам’ятати всі одразу – перепитуватиме ще кілька разів. Заходимо у найвіддаленішу кімнату, тут лежать дві жінки.
Молодша, Світлана, одразу запитує про обіцянку, яку Юра дав їй два тижні тому: «Так ви сходили в Музей води? Ні? Та їздите і дарма тратите гроші!»
До її сусідки, старшої бабусі, підходить Олена. Поки Світлана все не йме віри, що клоуни приїжджають із Рівного спеціально до хворих, як волонтери, бабуся ледь чутно розповідає Олені про себе й родину. Власного імені не називає.
Вже потім Олена скаже, що старша жінка згадувала про свій день, про дітей та онучку, яка живе у Канаді.
«Поки Юра жартує з одними пацієнтами, я підходжу до інших. Тих, з якими треба просто спокійно поговорити, вислухати, показати, що вони важливі», – пояснює Олена.
Візити клоунів до важкохворих – це не святкова вистава чи жартівливе представлення. Перш за все, це людяне і щире спілкування.
Паліативне відділення лікарні розташоване на першому поверсі. Я стою у кутку палати і підтримую стіну шафи рукою – таке важливе завдання дав мені клоун Юра. Жінки із цього сміються.
За вікном щокілька хвилин безшумно миготять сині вагони метрополітену: один їде на правий берег, а інший повертається. Обидві жінки просять їх не фотографувати.
Дорослі й діти
Довгий час лікарняні клоуни працювали лише для дітей, але нещодавно почали системно ходити і до дорослих.
Юрій-Пончик став клоуном у 2014-му. Переживав складні часи, хотів бути корисним. У повсякденному житті він займається творчістю, працює у благодійному фонді «Скарбниця Надії».
Юрій згадує, що, коли вперше прийшов у лікарню до дітей ,– було зовсім не страшно. Інша річ – у військовому госпіталі Одеси у 2015 році.
«Ми були там у рамках фестивалю. Сцена, концерт, а потім пішли у палати до тих, хто не ходив. Нам сказали: «Тут майже всі «кіборги». У мене ноги ніколи так не тремтіли, поки ми до них не зайшли. Але раптом виявили, що вони теж, як діти», – пригадує Юрій.
Коли клоуни поверталися з Одеси додому, військові знайшли їх у фейсбуці і написали, що завдяки іграм вивільнили багато негативу, який могли проявити до рідних.
«Але після тривалої роботи з дітьми очікували, що з дорослими буде по-іншому?» – питаю я.
«Ми ставимось до дорослих, як і до дітей. Вони так само хочуть уваги. І вони так само всі різні: хтось сприймає нас добре, а хтось насторожено. Це і від фізичного стану залежить, – розповідає Юрій. – Хоча відмінності, звісно, є. Дорослі часто питають, хто ми, чи нам платять гроші, як ми живемо. Їм цікаво, яка наша вигода. Натомість у дітей таких питань не виникає. Вони просто радіють, що клоун до них прийшов».
Клоуни завжди намагаються показати дітям, що вони в палаті – головні. Максимально відштовхуються від побажань дитини. Хтось із них просто спостерігає, а хтось хоче клоуна побити. Це також емоції.
«Найпозитивніше – це коли усміхається дитина, яка не робила цього кілька тижнів чи місяців. Вона регоче, а мама плаче. Потім виходить з палати і дякує», – розповідає Тьома.
Із батьками у клоунів особлива робота, чи не найважливіша. Часто емоції хворої дитини залежать від батьків. Діти борються доти, доки це роблять їхні мама і тато.
Клоуни признаються, що іноді потребують багато часу, щоб «відійти від виходу».
«Буває емоційно важко. Годину просто дивишся у стіну. Щоразу після виходу ми все обговорюємо, вивільняємо емоції, бо вони не завжди хороші. У лікарні віддаєш позитив, а негатив – забираєш. Іноді самі спілкуємося із психологами», – каже Тьома.
Він переконаний, що у «важких» відділеннях психологи мають працювати із персоналом, адже ці люди працюють на межі емоційного вигорання.
Найважче у роботі лікарняного клоуна – знайти лінію розмежування між собою і тим веселуном із червоним носом. Не звикати до пацієнтів, не заводити друзів, не прив’язуватися. Дуже боляче, коли людина йде із життя.
«Я розумію, що ми маємо горіти не для однієї дитини, а для всіх потрошку», – каже Тьома.
Він усвідомлює, що не буде займатися лікарняною клоунадою все життя. Емоційний ресурс рано чи пізно закінчується у кожного, і волонтерити більш ніж десять років – складно. Особливо коли маєш прямий контакт із людьми.
«Коли люди починають цим займатися, кажуть, що йдуть допомагати дітям. Але насправді більшість йде допомагати собі. Кожному треба час, щоб це зрозуміти. Для одних це самореалізація, а для інших – можливість змінити власне життя. І ось ця кінцева мета часто змінюється», – міркує Артем.
Із ним це сталося також. Спочатку просто хотілося допомагати дітям, а зараз – щоб лікарняна клоунада розвивалася і тоді, коли він перестане ходити у лікарню.
«Я знаю, що через кілька років я піду. Але у Рівному ця справа буде рухатись далі завдяки сформованій команді», – переконаний він.
Нині Тьома віддає клоунаді по кілька годин на тиждень. А у повсякденному житті працює викладачем театрального гуртка. Щочетверга, коли він їде до Києва у лікарню, – занять у школі немає.
Рівненські клоуни повертаються зі столиці близько другої ночі. І вже зранку п’ятниці беруться до буденних справ.
Не боятися клоуна
Приєднатися до «Червоних носів» може кожен. Варто мати понад двадцять років і бажання навчитися.
«Людина має бути адекватна, а все інше не так важливо. Треба пробувати. У нас був чоловік, який дуже боявся. Він заходив із нами в палату зі страхом в очах і просто грав на шарманці. І з його переляку діти сміялися. Усі клоуни різні. Навіть якщо тобі здається, що ти не смішний, – з цього також можна зробити образ. Сумного клоуна діти будуть жаліти, це також цінна річ», – каже Тьома.
Кожен волонтер, який «виходить» уперше, почувається як на мінному полі. Це страх, аби нічого не зачепити, не зробити зайвого руху, сподобатися.
«Чому з’явилося поняття «клоун як фобія»? Тому що часто непрофесіонал в яскравому костюмі вискакує біля дитини раптово, кричить і лякає її. Після того вона сприймає таку людину як маніяка із фільму «Воно», – каже Артем.
Акторська підготовка у лікарняній клоунаді не найважливіша. Серед «Червоних носів» є бухгалтери, архітектори, викладачі, топменеджери.
Є і колишні пацієнти, які змогли побороти хворобу і схотіли стати тими, хто колись допомагав їм самим. У Рівному до клоунади долучилися Юля і Антон, а у Києві дівчина, яка лікувалася у Рівному, а тепер навчається у столичному університеті.
Для тих, хто вилікувався, є певні особливі умови: за бажання вони можуть долучитися до «Червоних носів» раніше від двадцятиріччя. Артем вважає, що саме у цьому віці особистість стає сформованою. Натомість студенти надто часто відсіюються.
Коли клоуни лише починали, медперсонал ставився до них насторожено – ходили за волонтерами і слідкували за кожним рухом. Серед лікарів досі є ті, хто не розуміє таку терапію і переконаний, що в лікарні має бути ідеально тихо. Але, кажуть клоуни, лікарні змінюються: стіни стають яскравими, а лікарі одягають халати з єдинорогами.
«Працівникам лікарні також приділяємо увагу. Буває, йде лікар – серйозний, зосереджений чи виснажений, а я привітаюсь і віддам честь, приклавши руку до голови. І він усміхається», – згадує Артем.
Клоуни не жаліють пацієнті – ставляться до них як до людей, які просто потрапили у складну ситуацію. І завжди спілкуються на одному рівні, присівши біля ліжка, щоб не стояти над хворим зверху. Відвідують лікарню, не зважаючи на власний настрій.
«Коли мені сумно чи важко, я все одно йду на «вихід». Можу бути буркотливим клоуном, якому все не подобається, ходити по палаті і шукати мікроби. І це також буде смішно», – каже Артем.
Поговорити між собою
У другій палаті, куди заходять клоуни, також двоє жінок. Олена одразу підходить до дівчини справа – вона не говорить. Друга реагує на клоунів жваво й захоплено. Вони бачаться вперше, але на секунду здається, що це давні друзі.
«Яку кульку діставати?» – питає Пончик.
«Червону і жовту, ви ж у жовтому», – відповідає Вікторія.
І одразу питає клоуна, чи можна його сфотографувати.
«І шапку гарно натягніть, щоб вуха стояли. Боже, який гарнесенький! Моя ти ляля, такий прям бусінка!» – каже жінка.
На столі біля Вікторії стоять живі квіти. Вона просить наступного разу навчити її робити із кульок пуделя – мріяла з дитинства.
Пончик робить для неї квітку, кладе її у капець і вмощує на тумбочку – щоб стояла навпроти дівчини. Раптом дістає баночку з мильними бульбашками і вони, різнокольорові, повільно розлітаються по кімнаті: «Ану, вмієш рахувати?»
Вікторія тішиться. Затим клоуни прощаються і йдуть у наступну палату. Там вже третій рік лежить Віктор. Дивиться телевізор і просить клоунів наступного разу принести йому бананів.
За один вихід волонтери відвідали три палати. Тепер Юра йде до медсестер.
«Я щиро перепрошую, можна хвилинку вашої уваги? Це вам просили передати від щирого серця», – каже Пончик і вручає жінці квітку із кульок.
«Сенк’ю», – усміхається медсестра.
На питання про те, як пацієнти реагують на клоунів, вона замислюються: «Тут не зовсім ті пацієнти. Є такі, хто радий, але їх не багато, лише деякі можуть реагувати».
У паліативне відділення потрапляють важкохворі. Значна частина цих людей помирає. Психологи із персоналом не працюють, а старша медсестра тут отримує 3300 гривень зарплати.
«Усіх шкода. Бабці 92 роки, дочка біля неї бігає – її шкода. А коли молодь – взагалі важко дивитися. Минулого року артистка одна лежала, померла. Ми по телевізору її бачили, молода дівчина. Коли четверта стадія у людини – помирає через місяць-два. А іноді лежать по кілька років. Одні знають свій діагноз, а є такі, що не вірять. Психологів у нас немає, можемо між собою поговорити – ото й уся терапія», – каже медсестра.
Насправді ж у штаті лікарні посада психолога є, але вакантна – охочих працювати у паліативному відділенні поки не знайшлося.
Вони не мертві
Часто вважають, що люди в паліативному відділенні не сьогодні, так завтра помруть, а це означає, що вони вже мертві. Але це не так. Наприклад, клоуни заходили до жінки, яка взагалі не реагувала на довколишніх, а коли побачила кульку – почала водити очима. Ніколи не знаєш, на що зреагує людина.
Маргарита Тулуп – співзасновниця благодійного фонду паліативної допомоги «ЛаВіта». Вона створила його разом із Мариною Лободіною, і кілька місяців тому фонд почав збирати гроші для того, щоб рівненські клоуни могли двічі на місяць приїжджати до Києва до важкохворих.
У кількох країнах за кордоном клоуни працюють у штаті лікарні. Наприклад, у Литві чи Ізраїлі. В Україні таких посад поки що не існує.
У фонду немає постійного фінансування – шукають гроші проєктно. На сайті «Українська біржа благодійності» зібрали трішки менш ніж тридцять тисяч гривень, щоб лікарняні клоуни могли приїздити до кінця року. Цих грошей вистачає на те, щоб оплатити дорогу волонтерів до столиці.
Маргарита – журналістка. Вже кілька років вона пише про паліативну допомогу, але тепер усвідомила, що може більше.
«Я просто зрозуміла, що знаю, як це має працювати, і уявляю, як це змінити на краще. Як журналістка я багато про це писала, але не бачила прямої дії після текстів. Тому взялася за цей напрямок як активістка», – каже вона.
Маргарита познайомилася із рівненськими клоунами, коли сама писала про них текст. Брала участь у школі лікарняного клоуна й також спробувала «вийти» до пацієнтів.
Ідея «ЛаВіти» належить Марині Лободіній, яка не один рік працює з іншими фондами, що допомагають важкохворим.
Разом із Маргаритою вони повірили у власний проєкт. Поки що їх двоє, кожна має основну роботу, але віддають багато часу благодійності.
«Повірила, що у нас вийде, коли ми захотіли організувати Різдво у госпісі», – розповідає Маргарита.
Вона написала про це на своїй сторінці у фейсбуці, але не просила грошей – не хотіла їх збирати на особисту картку. Натомість вона розповіла, що потрібні солодощі, запросила людей їх привезти. Перш за все, читачі все одно просили номер рахунку. Так зібрали понад п’ять тисяч гривень.
«Нам вистачило і на олів’є, і на шампанське. Потім ми подумали, що нам треба два кілограми морозива, звернулися у магазин, і власник сам привіз його у лікарню у день Різдва. Зрозуміли, що правильно написаний лист вирішує багато питань. Тепер у фонду є власна картка, і на особисті ми більше не збираємо», – розповідає Маргарита.
Вона приходить у лікарню разом із волонтерами. Не заходить у палати – розмовляє в коридорі з Тьомою, який сьогодні не «вийшов». Він каже, що клоуни у паліативному відділенні мають працювати «тихо»: запропонувати пацієнтові свої «послуги», якщо вони реагують – добре, а якщо ні, то ні. Натомість ігнорувати їх – несправедливо.
Вийшовши з лікарні, волонтери всідаються на лавку, щоб обговорити «вихід». Все вдалося – персонал і пацієнти були більш привітні, ніж минулого разу.
Артем каже, що в один із наступних візитів волонтери влаштують у госпісі день краси – будуть робити зачіски й манікюр.
«Для щастя потрібно не так багато, як ми думаємо. Часто знайомі кажуть, як все у них хріново. Я їм пропоную піти в паліативне відділення, чи онко. І навіть там люди також радіють. Ті, які борються, і ті, яким залишилося не так багато. В останні тижні ми можемо подарувати їм емоції. То чому цього не зробити? Чи варто залишити їх наодинці в палаті, де єдина розвага – це дивитися в стелю і чекати смерті?» – каже хлопець.