– Розкажіть, будь ласка, з чого розпочалася історія лікарняних клоунів “Червоні носи” у Рівному?
Ю.Я. Це до Тьоми, він один зі співзасновників, вони розпочинали разом з Тарасом Обоїстою цим займатися ще сім років тому.

– А що вас особисто привело в лікарняну клоунаду, як це сталося?
Ю.Я. Кілька років тому в мене був переломний момент особистий, і саме в цей час я натрапив на пост про набір у школу лікарняних клоунів. До того я бачив по телебаченню сюжет про Тараса Обоїсту, але завжди то работа заважала, то ще якісь обставини. Але настав момент, коли я вирішив: у мене є все, чому б себе не спробувати? Після навчання та першого виходу в онкогематологію до мене прийшло усвідомлення – мої проблеми не є взагалі проблемами. І якось воно так затягнуло, що я вже чотири роки, як лікарняний клоун.

– Коли чуєш чи бачиш інформацію про хворих діток, виникає почуття жалю. Як ви з цим справляєтесь? 
Ю.Я. А ми не приходимо сюди їх жаліти, для цього є батьки, родичі. Ми приходимо приділити увагу, ту, яку на даний момент не можуть приділити рідні. А як ми її приділяємо, чи в розважальній формі, чи просто поспілкуватися, посміятися з дитиною, це вже зовсім по-іншому, бо кожна дитина індивідуальність. А взагалі – дітей шкода, але ми з цим боремося…
– Це більш як лікарський підхід: ви приходите робити свою справу.
Ю.Я. Так. Адже я можу емоційно вигоріти і просто більше не зможу приходити. Я знаю: якщо я емоційно вигоряю, в лікарню не виходжу. Для себе ставлю бар’єр – не жаліти.

– А все таки, з приводу емоційного навантаження, самі стіни онкогематології – це далеко не санаторій, тому це надзвичайно важко. Як ви з цим справляєтесь? 
Ю.Я. У нас не лише це відділення. Наприклад, у дитячій обласній лікарні ми постійно відвідуємо десять відділень. Проходимо тренінги з емоційного вигоряння, ставимо собі бар’єри, і це саме жаління – це також є бар’єр. От наприклад, через два тижні знову буде проходити семінар, на який ми йдемо, щоб емоційно відновитися. Адже фізичну силу легше відновити, ніж моральну.

– Ви кажете, що відвідуєте десять відділень в обласній лікарні. Я знаю, що крім цього ви їздите по соціальних закладах. У вас графік поїздок, чи за наявності вільного часу?
Ю.Я. В дитячій обласній лікарні ми обходимо всі ці відділення як мінімум раз на тиждень. В інші заклади їздимо, коли запрошують. Зараз тривають перемовини з Будинком дитини у Рівному, куди також плануємо регулярно виходити. Найголовніше в лікарняній клоунаді – це регулярність! Якщо ми регулярно не будемо виходити, діти забуватимуть і це не даватиме бажаного результату. Якщо ж ми приходимо постійно, діти нас чекають, вони тебе знають та впізнають. Це зовсім інша річ!

(Увагу Юрія відволік прихід Артема. Він жартує:) Поки ти десь ходив, пані Анна вибила мені зуба. (Розмова відбувалася у день, коли Юрій здавав кров і дійсно вирвав зуба).

– Артеме, добрий день! Хочу у вас запитати, з чого розпочалася історія лікарняної клоунади у Рівному? Коли це сталося?
А.А. Розпочалося все у 2012 році, коли не було чим зайнятися Тарасу Обоїсті й мені, перед тим Тарас побачив в інтернеті історію Кості Сєдова, який займається такою діяльністю у Росії. У той час він припиняв роботу в торгівлі й розпочинав діяльність аніматора, запропонував мені спробувати лікарняну клоунаду, в той час мене вигнали з інституту (я просто не прийшов на сесію), отож мав достатньо часу для чогось нового. Ми почали виходити в дитячі будинки, але там працювали як аніматори. От одного дня вдихнули- видихнули та вирішили сходити в онкогематологію та поспілкуватися з завідувачкою Любов’ю Іванівною Краковяк. Ми з нею поговорили, вона сказала, що підтримує таку ініціативу, але на той час арт-заняття проводив Благодійний фонд “Скарбниця надії”. Тож Любов Іванівна порадила нам звернутися у фонд і обговорити спільні дії. Наступного дня туди пішов Тарас, вони поспілкувалися, фонд оплатив Тарасові дорогу на міжнародний семінар з лікарняної клоунади. Тарас поїхав, набрався певного досвіду, я на той час вилетів з цього всього через емоційне вигорання. Але після першої школи, яку Тарас провів у Рівному, у нас знову все закрутилося. Тоді Тарас Обоїста, Корній Демидюк і я почали виходити в лікарняні палати, але в нас тоді було лише одне відділення онкогематології. І так вийщло, що Рівне запустило лікарняну клоунаду в Києві, потім проводили навчання в столиці, на яке приїхали харків’яни. Після цього ми з Корнієм з’їздили до Харкова і запустили лікарняну клоунаду у цьому місті.

– Можна сказати, що ви інфікували Україну в цьому напрямку!
А.А. Так. Пізніше в цьому плані з’явилися Черкаси. Але в Черкасах цей вид волонтерства не прижився, ще по два рази ми їздили до Львова, у Львові також довго ця ініціатива не протрималася. Ось минулого місяця ми знову робили школу у Львові, і вже можна сказати на 95%, що Львів з’явився на карті України як “Лікарняні клоуни”. Ще з міст, де ми проводили навчання, є Запоріжжя, Миколаїв. Ми не навчали лише Дніпропетровськ. У них є волонтер Ян Рогалов, який привіз цей досвід з Польщі.

– Коли був перший вихід в онкогематологію, ви пам’ятаєте цей день? 
А.А. Так, пам’ятаю. Ми завжди сперечаємося з Тарасом про спогади від першого виходу, у нас навіть є фотографія з нього. Перші свої два-три виходи ми працювали як аніматори. Це мене тоді емоційно зламало, аніматором у відділенні, де діти лежать рік-півтора, сильно не попрацюєш, бо ігри-фокуси, і все закінчується… Система лікарняної клоунади це змінила, адже ти на 90% імпровізуєш, та те, що ми працюємо безпосередньо в палатах, а не в холі чи ігрових кімнатах. Ми йдемо на маленький контакт з дітьми, з батьками та медичними працівниками і робимо таку маленьку магію в самій палаті.

– Звідки берете натхнення та ідеї? Чи це чистої води імпровізація?
А.А. Для цього є інтернет, ситуації, які відбуваються у відділенні, спочатку ти можеш навіть не розуміти, що відбувається, а потім це може стати одним із шаблончиків у роботі з дітьми. Якщо згадати, у нас є до тисячі шаблонів, які можна використовувати з різними дітьми у різних ситуаціях. Ці шаблони приходять з досвідом, чим більше ти виходиш, тим більший арсенал маєш таких заготовок.

– Чи є якісь стандарти поведінки, те, чого не можна робити у лікарняній клоунаді?
А.А. Звичайно, у нас є етичний кодекс лікарняних клоунів. Зараз ми спілкуємося з різними волонтерами, щоб цей кодекс абстрагувати до іншої волонтерської діяльності. Наше перше завдання – не зашкодити. Всім відомий факт, чого занадто, то є нездорово. Ми використовуємо такий термін, як “покарання добром”, адже у нас люблять на свята згадувати про дітей, особливо у період з 19 грудня по 19 січня. Ми бачили, як у відділення, де лежать діти з цукровим діабетом, заносили ящики з цукерками. Вони навіть не знали, які там діти лежать, адже головною задачею цих людей було відзвітуватися та відробити фоточки…

– Який склад “Червоних носів”зараз у Рівному?
А.А. У Рівному зараз працюють 15 чоловік. У нас дівчатка мають таку властивість виходити заміж та вагітніти, тому інколи випадають на деякий час. Ну такі вони ці дівчата. (Сміється). А дехто час від часу їздить на заробітки в такі гарні країни, як Німеччина, Корея, Китай, на півроку, рік, але потім вони повертаються.

– А на заробітки їдуть по спеціалізації, по лікарняній клоунаді?
А.А. Так, міми, клоуни, аніматори.
Ю.Я. А є такі, яким щастить отримати Грін карту та виїхати в Америку.
А.А. Основний наш ресурс – це люди, якого завжди не вистачає. З часом у нас з’явилися друзі, які нам дуже активно допомагають фінансово та морально. Ми їм дуже вдячні, адже таких речей, як носики, кульки, бульбашки, інший реквізит, витрачається чимало в процесі роботи, і без їхньої допомоги нам важко буде витягувати ці всі витрати.

– Ви активно співпрацюєте з Фондом “Скарбниця надії”, ви є їхнім підрозділом? Чи це дружня співпраця?
А.А. У нас дружня любов, співпраця. Вже понад шість років “Скарбниця надії” нам дуже допомагає, але вони ніколи не втручаються у наші внутрішні справи. Ми також зі свого боку завжди долучаємося, коли потрібна наша допомога.

– У вас з обласною дитячою лікарнею вже за стільки років мир, любов та злагода. А як взагалі медичний персонал вас сприймає, чи немає якихось ексцесів в роботі?
А.А. На початку було важко, з часом ставлення змінилося на краще. Якось одна медсестра нам сказала, що коли ми заходимо у відділення, вони мають можливість годинку-другу перепочинку. Або-ж є таке, що медичний персонал заходить разом з нами, і в процесі нашого спілкування з дітьми проводять якісь медичні маніпуляції, на які зазвичай маленькі пацієнти реагують дуже болісно, а тут навіть не помічають.
Ю.Я. Знову ж, це все вчергове підтверджує важливість регулярної роботи з дітьми.
А.А. Основною причиною збільшення кількості відділень які ми відвідуємо, стало те, що ми зрозуміли: у багатьох з них є діти, які часто знаходяться в лікарняних палатах і потребують нашої уваги. Вже зараз нам на сторінку в соцмережах пишуть діти або батьки, що вони в такому-то відділенні й чекають нас, запитують, коли ми до них прийдемо.
Ю.Я. (Посміхається): Є діти, які переходять з відділення у відділення. Пишуть нам: “Я вже тут два дні, а тебе ще немає. Що це таке?”

– Коли дитина лежить у лікарні, особливо в онкологічному відділенні, важко уявити моральний стан батьків. Як вони на вас реагують та чи сприймають взагалі?
А.А. На початку – ні. Навіть самі діти, особливо старші. Відразу важко знайти підхід, зазвичай вони замикаються в собі. Але коли ти регулярно приходиш у відділення, раз тебе можуть не впустити, вдруге, а вже на третій раз тебе впускають з обережністю.

– Тобто не впускають самі батьки?
А.А. Не завжди, можуть не впускати самі діти. Батьки у більшості випадків розуміють, що наш прихід – це психологічна розрядка для них та для дітей. З часом старші діти стають з нами друзяками, жаліються нам на маму з татом, на медичний персонал. Ми до цього ставимося з розумінням, далі себе не випускаємо, це як лікарська таємниця.

– Мені відомо що є випускники онкогематології, які поповнили ваші ряди, наприклад, Антон Грабар та Юлія Куцюк.
А.А. Так, вони наша гордість. Це для нас показник, що ми недаремно працюємо, і що це в свій час додавало їм сил. З багатьма випускниками ми досі спілкуємося на зустрічах випускників або здибаємося в місті.
Ю.Я. Скажу ще більше, є деякі випускники, які хочуть до нас приєднатися, але ще не зважилися. Тут потрібно перебороти себе.
А.А. Для деяких дітей, які вилікувалися та є здоровими, сам прихід в онковідділення є важким кроком. У деяких ситуаціях ми Юлю і Антона у це відділення не пускаємо, є легші відділення, в яких вони можуть працювати. Таким чином ми бережемо їхній психологічний стан. Наприклад, улюбленими відділеннями Юлі є травматологічне та лор, чомусь вона полюбила їх. На це впливає медперсонал, адже у кожному з відділень особливе ставлення.

– Для вас особисто в емоційному плані, якщо ставити на ваги, ця діяльність вам більше дає чи навпаки – забирає?
А.А. Напевно, більше забирає, але забирає дуже цікаво. Те що забирається, – ти викидуєш емоції. Дітей не обдуриш, вони відразу відчувають нещирість. (Артем звертається до Юрія:) Можливо, ти щось скажеш, а то завжди я говорю і говорю, а ти сидиш збоку і мовчиш.
Ю.Я. То я ж хочу щось сказати але ти мені не даєш слово вставити! (Сміється). Це є така
приємна втома, воно виснажує, але залишає приємний осад. Важко ці відчуття передати словами, це потрібно відчути.

– Спостерігаю за вашою сторінкою у Фейсбук, де ви закликаєте людей приєднуватися до лікарняних клоунів. Як людині відчути, що вона може це робити?
Ю.Я. Все просто, потрібно прийти і спробувати!
А.А. Насправді там немає нічого страшного, людям потрібно перебороти свій страх. Бо перше, що кидається в очі, те, що ми виходимо в онковідділення, хоча в нас є набагато більше відділень, які є морально легші. Зараз ми розпочали співпрацювати з Олександрійською школою-інтернатом, на фінальній стадії домовленість з Будинком дитини. Лишилося скласти графік і обумовити деякі моменти, це заклади, в яких своя специфіка. Якщо ви помітили, ми ніколи не виставляємо фото з дітьми, винятки лише тоді, коли фото нам скидають самі діти або їхні батьки, і публікації робимо лише за згоди батьків.
Ю.Я. Давайте будемо чесними, коли ти приходиш в лікарню – не до того. Ми приходимо у палату не для фото, потрібно увійти в контакт з дитиною і піти, залишивши приємну згадку. Зазвичай фотографуємося у коридорах відділення, щоб показати, що ми дійсно туди ходимо.

– Скільки часу виділяєте на одну палату?
А.А. Одна палата – це приблизно від 5 до 15 хвилин.
Ю.Я. Але бувають випадки, коли потрібно і 30 хвилин побути.
А.А. Так, але потрібно пам’ятати, що на тебе чекають пацієнти в інших палатах.

– А якщо дитина емоційно тримає, як ви робите тоді?
А.А. Завжди є методи, як правильно піти й залишити післясмак, щоб дитина чекала наступної зустрічі.

– Люди, які до вас приходять, ви їх спочатку навчаєте, перед виходом у відділення?
А.А. Довгий час “новенькі” виходять з досвідченими, а одного прекрасного моменту ми говоримо, що настав їхній зірковий час. Ми ходимо за ними, наглядаємо, підказуємо, щоб діти не бачили. Інколи це у наших новачків викликає шок, але це дуже дієво. Ми можемо набагато більше, ніж ми думаємо. Людина може вважати себе несмішною, а діти у відділенні можуть бути від неї у захваті.
Ю.Я. Знову повторюся, лікарняний клоун не приходить смішити, він приходить приділити час.
А.А. Змінити світ тут і зараз!

– Можливо, чимось бажаєте доповнити нашу розмову, щось особливе розповісти. 
А.А. Є багато цікавих історій, але їх розповідати не можна. Є одна історія, нам її розповіла Мар’яна Рева, голова Благодійного фонду “Скарбниця надії”. Відпустили додому одну дівчинку, і вона у своєму селі останні тижні свого життя всім розповідала, що зустріла в лікарні справжніх клоунів. Це було для неї дуже важливо, можливо, це полегшило її відхід. Пізніше мама дівчинки звернулася до благодійного фонду та через Мар’яну нам дякувала.
Ю.Я. Ось нещодавно був випадок, довів одну маму до сліз. Це був вихід з новачками. У травматології ми працювали з хлопчиком, дивлюся – мама плаче, ми подарували їй квіточку. А з нами була журналіст з Києва, вона у мами запитала про причину сліз, на що мама відповіла: її син за останні півроку перший раз посміхнувся. Хлопця, до речі, виписали додому, він приїздить інколи на обстеження. Це доведено, сміх та позитивні емоції покращують лікування. Але, на жаль, в Україні ще важко з цим боротися.
А.А. Є медичні заклади, які більш закриті. У кожному місті та в кожному відділенні ставлення медиків інше. Це нормально, ми працюємо над цим. Виходимо й показуємо, що наша діяльність не шкодить роботі медичного персоналу, а навпаки допомагає.
Ю.Я. У нас є одне відділення, де старша медсестра, як тільки бачить, що ми заходимо, зразу бере всі шприци-препарати і в кожну палату – за нами. Діти реально навіть не розуміють: “Що, вже вколола?”

– Напевне, успішна робота лікарняних клоунів неабияк залежить від ставлення медиків, від рекомендації головного лікаря.
Ю.Я. Звичайно, від головного лікаря, від заввіділення, від лікарів та молодшого медичного персоналу. У лікарнях, де менше “совковості”, ми заходимо, і нас медперсонал обіймає – “Ура! Прийшли клоуни!” У лікарні Львова нам написала подяку головна медсестра, ми в цьому закладі робили один вихід, але навіть за один раз можна багато чого змінити. Просто бери і роби це! Головне, щоб це було щиро.
А.А. Ми дуже дякуємо Віталю Бойку, це головний лікар Рівненської дитячої обласної лікарні, який тут нас визнав як майже штатну одиницю лікарні. Також активно допомагає нам порадами, підтримкою, якщо у нас виникають якість проблеми, він завжди йде нам назустріч. Наприклад, ця кімната, яку нам виділили, це насправді маленька приємність, яка нам значно полегшує життя. Адже ти не думаєш, де тобі переодягнутися, в яких кабінетах чи коридорі, де ми можемо до виходу чи після нього, випити чаю та обговорити вихід, залишити реквізит.

А.А. Ми досі не розуміємо, де ми знаходимося по часу. У кожного з нас є своє життя, своя робота та начальники. Я то зараз у відпустці.
Ю.Я.: А мене то скоро звільнять. (Сміється). Забагато часу приділяю лікарняній клоунаді…

– Наскільки мені відомо, за кордоном лікарняна клоунада є професією, тобто за цю діяльність люди отримують зарплату та у них йде трудовий стаж. У вас це волонтерство, покликання душі. Якщо ви фактично є засновниками цього напрямку в Україні, чи не намагалися ви свою справу, так би мовити, легалізувати?
А.А. Напевне, на даний момент, з тим що відбувається в нашій країні, це є не на часі. Нам би дуже хотілося, щоб лікарняних клоунів визнали.
Ю.Я. Так, хоча б визнали.

– Я ж кажу, що потрібно професію лікарняних клоунів легалізувати.
А.А. Повторю слова Степана Бандери “Ніщо не змінить ідею, час якої настав”. На все свій час. Це вже ходить навколо цього, але ще не прийшла та година. Коли ти розпочинаєш, ти хочеш все і відразу, з часом приходить розуміння, що все прийде з часом. Коли ти набираєш оберти, а в нас зараз просто божевільні оберти. Думаю, що це вже десь поруч. Можливо, з часом ми досягнемо того, що лікарняна клоунада стане професією. От, наприклад, в Ізраїлі медперсонал навчають як лікарняних клоунів, у них є факультатив окремий, у Берліні є ціла кафедра лікарняної клоунади. У Литві лікарняні клоуни під патронатом президента, їх фінансують з адміністрації. Отож, на все свій час, у них також не все відразу було.

ДЖЕРЕЛО