«Допомагаю тоді, коли відчуваю, що можу», – лікар з Рівного розповіла про свій волонтерський шлях
Рівнянка Ірина Приходько волонтерить зі шкільних років. А бажання допомагати людям спонукало її стати лікарем. Журналістка видання Горинь.Інфо поспілкувалася з жінкою про волонтерство, ротації на фронт та команду «Госпітальєрів». Чому Ірина розділяє поняття «волонтер» та «доброволець», а також відмовилася від пацифістського сприйняття дійсності, читайте у матеріалі.
Я родом із Полісся. Моє село розташоване за кілька кілометрів від кордону. Хоча все життя мешкаю в Рівному, для мене там сакральне місце. І тому ніколи не думала про те, що зможу кудись виїхати. Бо це була б величезна трагедія. Я не уявляю себе без своєї землі. З 2014 року мене не покидала думка про можливість військового вторгнення зі сторони Білорусі. Бо ж від кордону до Рівного лише 150 км. Саме це для мене стало переломним моментом: від пацифістського волонтерства до прийняття реалій життя. І я розуміла, що навіть із медичною освітою я не мала необхідних знань, щоб вижити та комусь допомогти. І так 2017 року я стала добровольцем.
Від колядок до прагнення змінити систему
Уперше про волонтерство я почула в 9-му класі. Тоді до нас у школу приїхали іноземці, які розповіли про «людей доброї волі». Пам’ятаю, що було цікаво і не звично почути, що хтось може покинути свою країну і податись в іншу точку світу, щоб безкорисно комусь допомогти. У той час у нас про таке можна було почути здебільшого від протестантських пасторів.
Згодом волонтерство посіло чільне місце у моєму повсякденні. Разом із друзями з церкви я відвідувала дитячий будинок, долучалася до організації різноманітних заходів, їздила в Дубенський будинок пристарілих. Також працювала з дітьми, які мали певні вади зі здоров’ям. Колядувала.
У 2008-2009 роках під час таких колядок я познайомилась із людьми, які надалі започаткували ГО «Берегиня», що надалі трансформувалася в БФ «Скарбниця Надії». Ми мали спільних знайомих, до яких ходили колядувати. Потім разом допомагали важкохворим людям, які роками прикуті до ліжка. Це було точково і переважно стосувалося побуту. Уже пізніше члени організації обрали основним напрямком боротьбу з дитячою онкологією.
До початку війни слово «волонтерство» не було дуже популярне в нашому суспільстві й означало діяльність, яку людина добровільно робить для когось, хто цього потребує. І це визначення, як на мене, вичерпно передає суть. Але 2014 року це дещо видозмінилося, адже з’явилося багато «патріотичних волонтерів». Тобто зараз більшість українців однозначно через тривалість воєнних дій, під словом «волонтер» розуміє людину, яка допомагає військовим. І я вважаю, що це викривлює картину. Кожна людина може бути волонтером і робити щось у міру своїх можливостей і бажання.
Був момент, коли я навіть пошкодувала, що пішла в медицину. В юності основним мотивом для вибору професії було прагнення допомагати людям. І єдиний варіант, який я тоді бачила і знала – медицина. Зараз волонтерство можна розглядати як професію. Адже за роки незалежності і становлення різноманітних фондів (я це відстежувала на прикладі БФ «Скарбниця Надії») у роботі з’явилося безліч нюансів, які потребують глибших знань і більшої віддачі. Якщо закордоном уже давно працювали професійні волонтери, то нам, українцям, був потрібен час. І так потроху з приватної ініціативи це перекочувало на офіційний рівень. Звичайно, усе ще далеке до ідеалу, але основу закладено.
Керівники БФ «Скарбниця надії» не обмежувалися тим, щоб просто погратися з дітьми. Тоді почалася робота, ціль якої не просто точково допомогти, а докорінно змінити систему. І почалася вона задовго до медичної реформи, яку останні роки впроваджують в Україні. Ми намагалися привернути увагу до проблеми паліативної допомоги, бо на державному рівні про це не говорили. Впевнена, що це вплинуло на те, що зараз заклади, які надають паліативну допомогу в нашій області, працюють на державному рівні. Окрім того, з розвитком фонду керівництво шукало нові формати. Оскільки інтернет ставав доступнішим, з’явилося багато інформації. Відповідно ми почали впроваджувати моделі, які успішно реалізовували міжнародні фонди. Зокрема, таким прикладом є проєкт «Червоні носи». Взагалі приклади лікарняної клоунади набули поширення спочатку у Європі, згодом в росії. Я робила перші спроби це реалізувати із студентами РДГУ. Але справжнього розквіту проєкт досяг за керівництва Тараса Обоїсти. До цієї справи треба мати талант.
Про усвідомлення якості й цінності життя
Зараз у суспільстві є велика проблема з психологічною допомогою. Тому, що ця сфера не була розвинена, ба більше, влада не вважала її потрібною. Через глобалізацію війни це стало настільки вагомим, що багато організацій переформатувались і зосередили свою діяльність на цьому напрямку. Лікарні лише починають відходити від «радянщини» та приглядаються до стандартів надання допомоги, які діють закордоном. А психологічна допомога – одна з ключових засад цих стандартів.
2008 року на медичній конференції я дізналася про поняття «якість життя». Коли я навчалася в медичному, цього словосполучення навіть не існувало. Роль медицини в системі була іншою. За тридцять років «входження в європейські стандарти життя» років із 20 ми існували поза цими стандартами й лише останні приймаємо їх. Тобто починаємо усвідомлювати, що є для нас нормою.
Коли почалась Революція гідності, моя волонтерська діяльність ніяк не проявлялася. Тоді помер тато. І я переживала особисту трагедію.
А потім початок війни, перші добровольці й загиблі. З пам’яті виринає історія, як троє наших військових, потрапивши в оточення, зірвали гранату, щоб не потрапити в полон. Для мене це було щось нереальне. Я ще не могла прийняти тієї дійсності.
Пам’ятаю, як волонтери збиралися в Рівному на вулиці Князя Володимира, де були склади. Туди привозили їжу та одяг. Я приходила сортувати речі. Був вересень, і я розподіляла літні речі: шорти, футболки. І думала, що це ж зараз осінь і зима. Я не розуміла, навіщо їм буде цей одяг. Невже ця війна буде тривати до наступного літа? Ніхто не міг уявити, що це розтягнеться на роки.
Для мене справжнім відкриттям стала тактична медицина. Як лікар, яка має офіцерське звання і закінчувала військову кафедру, я побачила прірву між реальністю і тими знаннями, які ми мали. Нам ніхто не викладав надання допомоги на полі бою. А все, що ми вчили, базувалося на досвіді медиків часи війни в Афганістані. Тоді я збагнула, як керівництво ставиться до життя рядового солдата.
На жаль, наша армія тривалий час наслідувала радянські звичаї. А традиція армії радянських часів пішла з часів імперських. Це гарно ілюструє епізод, описаний у книзі «Війна і мир», коли офіцер дивився, як у річці купалися солдати та коні, й думав про те, що всі вони – майбутнє м’ясо. До людей, яких призивали в армію, ставилися як до м’яса в усі часи за панування росії на цих територіях. Але якщо до розуміння якості життя в країні ми йшли 20 років, то, якби не війна, поняття «цінність життя» військовослужбовців не було б досі.
Волонтери та добровольці – спільне та відмінне
2017 року вперше поїхала в складі ПДМШ (для довідки: Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова — найбільша українська неурядова організація зі залученням цивільних медиків-добровольців та допоміжного персоналу до надання медичної допомоги в зоні проведення операції Об’єднаних сил в окремих районах Донецької та Луганської областей) допомагати цивільним. Я хотіла побачити, що там відбувається. Адже було розуміння, що на цьому все не закінчиться.
Мої перші ротації більш пов’язані з підрозділами ЗСУ. Пізніше я доєдналась до «Госпітальєрів» (Госпітальєри — український волонтерський медичний батальйон, що бере участь у російсько-українській війні на Донбасі з 2014 року. Займається наданням першої медичної, домедичної допомоги та евакуацією поранених українських воїнів із найгарячіших ділянок фронту). Пройшла вишкіл. Кожну ротацію сприймала як особисте випробування, яке давало зрозуміти мої сил. 2020 року більше взаємодіяла з підрозділом «Волинь». Тоді я новими очима подивилася на український волонтерський рух. До нас приїхав волонтерський бус, повністю запакований продуктами та речами. Я думала, що те волонтерство, яке я бачила 2014 року, закінчилося. Але виявилося, що в нас не просто є добровольці, а і є волонтери, які всі роки допомагали.
Для мене волонтер і доброволець – це різні поняття. Хоча значення фактично в них одне, але, на мою думку, волонтер – це людина, яка допомагає комусь, а доброволець – це людина, яка жертвує собою. Добровольцями в нас називають військових, які стають на захист, не чекаючи мобілізації. У багатьох особисте життя зруйнувалося через це. А дехто через війну і життя не бачив. Нещодавно загинув Да Вінчі. Я не знала його особисто, але знаю тих, хто був з ним знайомий. Але не можу думати про нього, як про загиблого. Адже за його образом бачу обличчя хлопців, яких добре знаю. Хтось з них мені в сини годяться. Інші в батьки. Побратими, посестри. Їх тисячі, наших українських добровольців. І кожен з них проходить шлях Да Вінчі, хай зі своїми силами, своїм завданням, навіть без визнання державою та суспільством в цілому. І хоч мета у нас одна – Перемога, для мене загадка, що спонукає цих людей жертвувати собою. Але я розумію, що без них нас не було б.
Війна однозначно змінює людей. І багато хто відкривається по-новому. Наш батальйон теж змінився за цей рік. І організація, і можливості, і величезні кошти. Частина людей – це вже близька сім’я, а іншу частину ти просто не знаєш, тому що нас вже так багато. Це більше, ніж волонтерство. Я, наприклад, їжджу на ротацію під час відпустки, а весь інший час живу своє звичне життя. Але є люди, які обирають служіння і місяцями, а іноді й роками, живуть на позиціях.
Про будні медика на фронті та допустимі межі волонтерства
До повномасштабного вторгнення ми почали готуватися за півтора року. Нас координували по місцях, давали інструкції. А коли в лютому в Україні не можна було нічого купити, нам допомагали незнайомі люди. Моя знайома, яка мешкає в Нідерландах, допомогла знайти тепловізор. Чоловік, який малював мандали, організував потужний осередок допомоги закордоном. Допомагали всі, хто чим міг. І дивувало те, що це не організації, а прості люди. Мабуть, сто відсотків моїх друзів – волонтери.
Основна моя робота – консультації та лікування. Навіть коли я не на ротації. Це можуть бути питання в чаті чи дзвінки на зразок «що треба покапати?». На війні люди просто хворіють, не обов’язково бути пораненими. Гіпертонічні кризи, проблеми зі шлунком… Деякі добровольці просто викликали шок. Прийшла людина з вирізаною легенею. Доброволець. Воює. Інший з одною ниркою. Хтось роками воює і має не одну контузію. І всім треба допомога. Минулого року, коли був потік гуманітарної допомоги, то значний пласт роботи складало сортування ліків. Здебільшого все іноземною мовою, тому це займало багато часу. Медики на війні завжди потрібні.
Я не вважаю себе надто активним волонтером. Я допомагаю тоді, коли відчуваю, що можу. Для себе встановила певні межі того, який ресурс я можу віддати. Адже маю особисті завдання і життєві потреби. Уважаю, що психологічний стан людини має бути в пріоритеті. Бо якщо людина віддає все, і немає звідки брати, то її допомога закінчиться максимум за півтора року.
За роки війни стало дуже помітно, що багатьох із тих, хто викладався на 100 відсотків, уже немає серед живих. І це, на жаль, не тільки бойові втрати. Людина просто згорає. Тому кожна людина має допомагати в масштабах своїх можливостей.
Лілія Помернюк
Фото – з особистого архіву Ірини Приходько