У чому проблема?

З початку війни волонтери намагаються покращити перебування наших військових у лікарнях. Завдяки зборам закривають потреби у медичному обладнанні, медикаментах і допоміжних засобах реабілітації, привозять пораненим бійцям спеціальний одяг, засоби гігієни, книги та домашні смаколики.

З першого дня потрапляння військового в госпіталь дуже важлива й моральна підтримка. Психологи кажуть — серед важких обставин, які оточують військових у лікарнях, звичайні увага, людське тепло й позитивна атмосфера можуть творити дива для пацієнтів.

Яке рішення?

На допомогу психологам та соціальним працівникам приходять лікарняні клоуни. Так, здебільшого вони працюють з дітьми, але за час повномасштабної війни лікарняна клоунада набула й нової практики — люди у яскравих костюмах почали поліпшувати настрій і дорослим.

Залучення такого роду підтримки тільки починається в українських шпиталях. Аби дізнатися, як це відбувається, “Рубрика” поспілкувалася з командами клоунської турботи “Червоні носи” з Рівного та “Файні носи” з Харкова.

Як це працює?

Громадську організацію лікарняної клоунади “Червоні носи” зареєстрували у Рівному рік тому. Проте історія лікарняної клоунади в цьому місті почалася задовго до цього — ще у 2012 році. Тоді два волонтери Тарас Обоїста та Артем Алексєєв за підтримки благодійного фонду “Скарбниця надії” почали відвідувати в рівненських дитячих лікарнях онкологічні, а потім і неврологічні відділення. Перші два-три виходи хлопці працювали як аніматори. Але цей формат у відділеннях, де діти лежать рік-півтора, виявився неефективним — ігри та фокуси швидко закінчувалися, відчувалося, що дітям потрібно значно більше, ніж бути просто глядачами.

Система лікарняної клоунади, яка на 90% складається з імпровізації, змінила все. Працюючи прямо в палатах, а не в холі чи ігрових кімнатах, клоуни йшли на безпосередній контакт як з дітьми, так і з батьками та медичними працівниками. Не лише розважали, а й спілкувалися, разом сміялися та грали. Візити клоунів ставали психологічною розрядкою для дітей. З часом більшість з них почали бачити у клоунах друзів, ділитися своїми секретами та проблемами. А згодом деякі “випускники” онкогематології й самі поповнили ряди клоунської спільноти.

Команда рівненських клоунів росла, постійно вчилася та ділилася досвідом. “Червоні носи”, які в Україні стали фактично новаторами, допомагали запускати лікарняну клоунаду в Києві, Харкові, Запоріжжі та інших українських містах.

“Зараз у нашій команді близько 20 людей. Ми всі волонтеримо після роботи. Серед нас є бухгалтери, вчителі, військові, викладачі вишів, соціальні та банківські працівники, фудфлористи, дизайнери, депутати та поліцейські“, — розповідає голова ГО “Червоні носи” Наталія Микита. У звичайному житті пані Наталія — керівниця закладу для безпритульних, але в лікарнях її знають як клоунесу Кіку.

Вона продовжує: “Тим, хто довго лежить у лікарняних стінах, дійсно потрібна підтримка. Навіть в умовах війни ми не припиняємо регулярно навідуватися в лікарні, тільки тепер нашими «клієнтами» є не лише діти, а й поранені військові”.

Перша спроба клоунади у госпіталі відбулася ще за часів АТО. Під час фестивалю клоунів в Одесі представники рівненської команди відвідали місцевий шпиталь. За словами Артема Алексєєва, цей візит “дуже зайшов” пораненим військовим. Проте повторити цей досвід під час великої війни “Червоні носи” наважилися не одразу.

Сталося так, що одна з учасниць спільноти — Марія Бурдова (клоунеса Полі) — почала як волонтерка ходити в опікове відділення обласної лікарні. Марія — колишня поліцейська, а за освітою — психологиня. Жінка завжди хотіла допомагати людям, тож питання, чи йти до госпіталю в жінці навіть не виникало.

“Я просто прийшла і попросилася туди. Не знаю, де я взяла сили, щоби просто зайти в палату, де були одні з найважчих пацієнтів. Я дуже боялася туди йти, тому що раніше не мала такого досвіду. Але в мене була потужна внутрішня мотивація — показати захисникам, що цивільним не все одно, і що ми дуже їм вдячні“, — розповідає Марія Бурдова. Жінка приходила в опікове, читала в палатах хлопцям книжки та просто “тримала за руку”.

“Мене гарно приймали. Один з військових, Олександр, називав мене промінчиком сонця. Він любив, коли я приходила, розповідав про свою родину та життя. Одного разу і я розповіла, що у нас є така волонтерська діяльність як лікарняна клоунада. Ох, йому тоді цікаво стало!” — згадує Марія.

Тож невдовзі лікарняні клоуни завітали до шпиталю.

“Насміялися ми знатно. І потім вже питаємо — сподобалося чи ні. І хлопці говорили, що вони взагалі давно так не сміялися. І що на деякий час вони навіть забули про те, що їм болить. Завдяки цим відгукам ми розпочали цей напрямок. І понеслося”, — розповідає Марія.

Зазвичай лікарняні клоуни працюють невеликими командами, тому що палати великі й одна людина не завжди може справитися. Основне правило — не нашкодити.

“Перед тим, як зайти до палати, ми обов’язково питаємо хлопців, чи дозволяють вони нам це. І вже це є дуже терапевтичним, адже в лікарні дуже легко втрачається відчуття власного простору. Ми ж дуже шануємо їхні кордони, їхні межі. І коли вже нас пускають, то вже безпосередньо тут, відбувається ціле дійство. Що саме ми будемо робити, не можна передбачити. Ми ніколи не йдемо ні з яким сценарієм“, — говорить Наталія Микита.

Звичайно, певні заготовки у лікарняних клоунес завжди напоготові, але точно визначити наперед, що буде в палаті, неможливо. Іноді це розваги, іноді — просто розмови з пораненими.

“Отакі ми балабаї з носами приходимо, щось там граємо, намагаємося жартувати. Зазвичай нас сприймають позитивно. І в більшості випадків підтримують наші розмови. Але буває і так, що троє нас пустило — заходьте, а один байдужий. Він розвертається, накривається собі й лежить. Ми не наполягаємо, розуміємо, що не всі готові отак одразу вмикатися. Але коли вже приходимо на наступний раз, дивимось — а він вже ковдру зняв, слухає, що ми говоримо. А на третій раз вже фактично сам нас зачіпає, вступає в діалог”, — ділиться Наталія Микита.

Наталія з Марією розповідають, що їхня команда робить все, аби внести в лікарняний період захисників хоча б трошки позитиву та радості. Лікарняні клоуни знають багато пісень і віршів — можуть заспівати на замовлення хлопців щось сучасне або з класики, наприклад, з репертуару Queen. На зимові свята щедрували, посівали, на Водохрещу носили воду. Також готують невеликі подарунки для дітей військових, коли ті провідують батьків. Або для дружин. А ще буває таке, що грають “весілля”.

“Така ідея в нас виникла, коли ми побачили, що до захисників часто проходять їхні кохані половинки. Ми тоді питаємо, чи хотіли б вони одружитися, адже ми можемо все організувати! У разі згоди залучаємо до цього всіх — сусідів по палаті, їхніх родичів, персонал. Приносимо хліб, сіль, рушники — все згідно з українськими традиціями та обрядами. І граємо для них «весілля». З «гірко», тостами, подарунками. Хтось з поранених військових подарує молодій парі банан чи яблуко, хтось — листівку. І ми знаємо, що коли ми йдемо, вони все це обговорюють. Хлопцям це дуже цікаво, а ми раді, що змогли підняти їм трішечки настрій”, — говорить Марія Бурдова.

“Насправді ми приходимо не просто смішити, а приділити час і дати захисникам такого типу увагу, якої їм не вистачає зараз. Наприклад, в нашій команді є клоунеса Світлячок — Оксана Світлична. Вона — «сумний» клоун, тобто більш флегматична особистість. Коли я галдю і гагачу  — вона сідає тихенько поруч з якимсь військовим, який не в контакті з іншими. І зазвичай виводить його на діалог. Чи це теж про психологію? Мабуть, так“, — розмірковує Наталія Микита.

Вона додає, що лікарняний клоун в шпиталі є дуже гнучким засобом для покращення настрою військових. У спільному дійстві вони знайомляться між собою, спілкуюся, і все це — через посмішку. Завдяки цьому краще налагоджуються відносини й з персоналом.

Клоунеси ніколи не питають, хто де і як здобув поранення. Не питають про побратимів. Тому що це дуже тонкі й болючі теми.

“Наші поранені захисники оголені й дуже вразливі. А ще мають багато страхів. І це нормально”, — каже Марія Бурдова.

Психологиня пояснює: зараз в окопах — звичайні люди, які в більшості не були готові до війни. До неї в принципі неможливо бути готовим, вважає жінка. І наша психіка намагається будь-якими шляхами захищатися. Але її реакції можуть бути максимально непередбачуваними. Військові розповідають: в когось під час обстрілів ведмежа хвороба, в когось — ступор, дехто плаче. Інші настільки швидко акумулюються й приймають рішення, що вони самі вражені собою, але потім, вже в безпеці, стрес наздоганяє і їх. Часто військові — і хлопці, і дівчата — бояться своїх реакцій. Бояться показатися боязливими, нескладними, не такими “крутими” знавцями військової справи. Сміливими показатися теж бояться. Бояться, коли зателефонує дружина, кохана чи мама — що їм казати?

Усі ці страхи несуть за собою покинутість, безпомічність, тривожність і в результаті людина втрачає сили. Потім у лікарняній палаті додається сум, який тягне за собою почуття провини, сором, млявість, пацієнт не бачить сенсу в лікуванні, особливо якщо воно складне і тривале. Відповідно немає жаги до життя, не виконуються вказівки та рекомендації лікаря. А тому й одужання настає дуже нескоро.

“Ми трансформуємо все це в довіру, вдячність, творчість, відчуття гордості й поваги. Пацієнт з нами відчуває свою потрібність, значущість і головне — визнання! І пізніше я бачу це все в їхніх очах. Вони пишуть нам на сторінку, ставлять сердечко і чекають фото з собою”, — каже Марія Бурдова.

А це точно працює?

Лікарняна клоунада для дорослих починає поширюватися й на інші міста. Наприклад, у Харкові діє проєкт “Лікарняні клоуни «Файні носи»”, який реалізує ГО “Харківський фонд психологічних досліджень”. Члени цієї спільноти майже всі є професійними психологами.

Тетяна Рогаліна, психологиня, грантрайтерка й лікарняна клоунеса Лю, також відвідує поранених військових у шпиталях. На її думку, клоунотерапія часто є саме кризовою допомогою, тобто підтримкою в моменті — тут і зараз. Завдання лікарняного клоуна — побачити людину, її актуальні емоції та допомогти в їх проживанні.

“Лікарняна клоунада як для дітей, так і для дорослих має виражений ефект психоемоційної підтримки. Те, що це може бути актуально, корисно та цікаво лише для дитячої аудиторії — сталий стереотип. Я розглядаю візити до шпиталів через призму транзактної теорії особистості, коли людина може перебувати в трьох станах-позиціях: Дорослого, Батька/Матері або Дитини. Так от, в кризових, важких життєвих ситуаціях, коли ми потребуємо турботи та підтримки, зазвичай ми перебуваємо в позиції Дитини. І тут лікарняна клоунада стає зрозумілою та доречною”, — говорить Тетяна Рогаліна.

Пані Тетяна зауважує, що, звісно, методика роботи змінюється: для дорослих не використовують дитячі пісні, жарти. На додаток, лікарняні клоуни все ще знаходяться в пошуку ідеальної формули поведінки в палаті з пораненими бійцями. Адже ніколи не знають, з чим доведеться стикнутися, які проблеми є у кожного з тих, хто знаходиться по той бік дверей лікарняної палати. Але подарувати увагу, відвернути від болю, відчути витіснену емоцію та допомогти прожити її через гру — це клоунам під силу. Психологиня впевнена — регулярні візити професійних лікарняних клоунів дають результат, який потрібен конкретній людині, підтримують у бійців внутрішній вогонь і бажання жити та рухатися далі.

Щодо питань реабілітації — тут, за словами психологині, без дружніх та позбавлених скептицизму до лікарняної клоунади фахівців не обійтися. Є багато прикладів, коли в спільній роботі клоунів з реабілітологами спостерігається підвищення мотивації до виконання вправ, безпосередньо сам процес стає цікавішим, зникає відчуття роботи, необхідні вправи стають грою.

На думку психологині, поширювати досвід лікарняної клоунади для дорослих на всю Україну не просто можна, а й необхідно.

“Безумовно потрібні зустрічі для обміну досвідом. І ми зараз підшукуємо грантові конкурси для цього, адже для реалізації та розвитку цього напряму потрібне фінансування”, — зазначає Тетяна Рогаліна.

Ще більше корисних рішень!

Сьогодні у більшості країн Європи та США лікарняний клоун — це повноцінна професія, головною метою якої є надання емоційної підтримки. Наприклад, ще у 1994 році в Австрії заснували некомерційну організацію “Red noses Clowndoctors”, а у 2003 році створили благодійний фонд “Red Noses International” (RNI). Зараз він є однією з найбільших груп лікарів-клоунів у світі з локальними організаціями в одинадцяти країнах. Команда фонду розробила широкий спектр спеціальних форматів у межах своїх програм не тільки для хворих дітей та дітей з інвалідністю, а й для старших пацієнтів. З 2014 року RNI також співпрацює з міжнародними організаціями та відправляє спеціально підготовлені команди клоунів у місії “Emergency Smile” у кризові райони.

В Україні лікарняна клоунада поки існує лише на волонтерських засадах, але навіть за таких умов вона розвивається і знаходить в собі сили й наснагу реагувати на виклики, які принесла в Україну розвʼязана росією війна.

Так, минулого року відбулася Всеукраїнська конференція Лікарняних клоунів, реалізована ГО “Харківський фонд психологічних досліджень”. У ній, аби обмінятися досвідом та надбаннями, взяли участь команди лікарняних клоунів з Харкова, Рівного, Дніпра, Києва та Запоріжжя. Це була дуже важлива подія для спільноти, бо лікарняні клоуни з різних міст не бачилися з колегами від самого початку війни.

А рівненські “Червоні носи” у березні запустили Школу лікарняного клоуна. У такий спосіб волонтери хочуть знайти нових людей у свою команду. Адже війна триває, і моральної підтримки потребує все більше українців, як дітей, так і дорослих.

У програмі навчання:

• Історія і принципи лікарняної клоунади.
• Пробудження клоуна в собі.
• Акторська майстерність. Імпровізація.
• Робота у парі. “Білий” та “Рудий” клоун.
• Зустрічі із лікарями, психологами, громадськими активістами, з тими кому допомагали лікарняні клоуни у своїй роботі.

Для участі у школі свої анкети надіслали понад 20 осіб.